Сьогодні одна жінка розповідала, як вони виїжджали з Мелітополя 24 лютого. Вірніше, як її чоловік вивозив дружину і сина, бо сам він військовий і мав повернутися на службу.
Шлях довжиною у кілька діб з ночівлею де попало, із загравою обстрілів Києва, з небом настільки червоним, ніби відкрився портал у пекло.
З одягу не прихопили нІчого. Замерзли настільки, що, здається, теплі куртки не знімали навіть влітку, бо досі не сила відігрітися.
Дорожніх знаків уже не було. Їхали по GPRS без певності, куди їдуть і, головне, куди приїдуть. Бачили апокаліптичні корки біженців і дуже дивних людей на порожніх нічних дорогах, які викликали бурхливі суперечки всередині авто: наші чи не наші. Як потім з'ясувалося - не наші. Скрізь уже були не наші.
Найстрашніше, чоловік виїхав у військові формі! І це ще не все. Його тіло, за словами дружини, покрите десятком тату на тему 95-ї бригади. Ну, бо це його місце служби. І там служив старший брат чоловіка, який загинув у минулі роки.
Оце номер! А жінка, між іншим, дуже вродлива. Яскраво вродлива.
- Їдемо, а він мене повчає:
"Якщо зупинять, я вийду і що би зі мною не робили - били, шкіру знімали, палили - ти сидиш мовчки. Сидиш, чуєш!!! Якщо мене вб'ють, проси дати ключ від авто і тихенько їдь."
Ми довго говорили та переповідати все, звісно, не буду, хоча під сильним враженням цілий день.
Я все приміряю на себе ту дорогу і ті повчання. Не знаю, чого ще можна боятися в житті після пережитого...
Світлана Самарська
- Щоб додати коментар, увійдіть або зареєструйтесь
